Після похорону чоловіка мій син вивіз мене на лісову дорогу і заявив: «Тут твоє місце»… Після похорону чоловіка я не плакала. Не тому, що не любила його — ми прожили разом сорок два роки, пройшли крізь усі: і крізь злідні, і через хвороби, і через радощі, яких, якщо чесно, було не так уже й багато. Я не плакала, бо сльози застрягли десь глибоко всередині, мов камінь у горлі. Вони не виходили — ні тоді, біля могили, ні пізніше, коли сусідка принесла кутю і сказала: «Ну що ж, Валентино Петрівно, тримайтесь». Я кивнула, ввічливо усміхнулася і зачинила двері.
Після похорону чоловіка я не плакала. Не тому, що не любила його, — ми прожили разом сорок два роки, пройшли через усе: і
[...]







