Етап перший — «Настоятелька біля дверей»

— Доброго вечора, синку, — ласкаво сказала вона. — Я прийшла попрощатися із сестрою Анастасією.

Олексій не відповів одразу.

Він дивився на жінку і намагався зрозуміти, чому її поява викликала таку тривогу. Настоятелька була спокійна, зібрана і бездоганно ввічлива. На ній не було ні краплі дощу, хоча на вулиці лила сильна злива. Її взуття залишалося сухим, а край довгого чорного вбрання виглядав так, ніби воно щойно вийшло з теплої кімнати.

— Попрощатися можна буде вранці, — сказав Воронцов. — Зараз тіло перебуває у робочому приміщенні.

— Я ненадовго. Мені треба переконатися, що сестра справді померла.

Слово «дійсно» прозвучало дивно.

Михайло стояв біля стіни і міцно стискав USB-накопичувач у кулаку. Олексій непомітно глянув на нього і ледь помітно похитав головою: не видавай пристрій.

— Чи є документи? — спитав лікар.

— Звичайно.

Настоятелька простягла йому папку. На титульному аркуші стояв друк монастиря, підпис лікаря та офіційний висновок: «Гостра серцева недостатність».

Олексій швидко пробіг очима текст.

— У супровідних документах зазначено, що розтин потрібний для встановлення причини смерті.

— Це формальність, — лагідно сказала жінка. — Сестра довго хворіла. Серце не витримало.

— Тоді чому ж ви приїхали вночі?

Посмішка настоятельки не зникла, але стала холоднішою.

— Бо вона мені була як дочка.

— У такому разі ви розумієте, що я зобов’язаний дотримуватись процедури.

— Звісно. Але ж ви можете зробити виняток?

У цей момент на посту охорони задзвонив телефон. Олексій не зводив погляду з жінки.

— Винятків не буде.

— Ви впевнені?

— Абсолютно.

Настоятелька трохи схилила голову.

— Шкода. Я сподівалася, що ви людина розумна.

Вона розвернулась і пішла коридором, не чекаючи, поки її проводять. Каблуки глухо стукали по кахельній підлозі.

Михайло зачинив двері.

— Лікарю, вона знала.

— Що саме?

— Про напис. Про накопичувач. Вона приїхала не попрощатися. Вона приїхала забрати доказ.

Олексій повернувся до комп’ютера та знову ввімкнув відео. Цього разу він уважно вслухався у фонові звуки. За голосом Анастасії чулося монотонне гудіння, а потім ледь помітний дзвін металевого ланцюга.

— Стривай, — сказав він. — Збільш гучність.

Михайло підкрутив звук.

На записі Анастасія сказала:

«Не довіряйте настоятельці. Вона не та, за кого себе видає. Ні…»

Після стукоту двері в кадрі здригнулися. Жінка обернулася і відео обірвалося.

— Хто знімав? — спитав Михайло.

— Вона сама. Але де стояла камера?

На екрані було видно лише ліжко, частину стіни та вікно. Олексій наблизив зображення. На склі відбивалася маленька срібна точка.

— Це не камера, — сказав він. — Це відображення.

Він завмер.

— На її шиї був хрест?

— Так.

— Подивись уважніше.

Михайло збільшив кадр. На грудях Анастасії висів хрест, але в центрі його блищав маленький круглий камінь.

— Вбудована камера, — прошепотів Олексій.

— Значить, вона сама записувала.

— І, мабуть, не лише це відео.

Михайло глянув на тіло.

— Але чому вона написала лист саме на шкірі?

Олексій нічого не відповів. Він знову підійшов до металевого столу.

На шкірі справді були літери. Вони виглядали свіжими, але кров довкола них уже потемніла.

Воронцов взяв лампу і обережно висвітлив спину.

— Це не чорнило.

— А що?

— Пігмент. Схоже на медичний маркер, змішаний із якоюсь хімічною речовиною.

— Вона сама написала?

— Не знаю.

Він уважно оглянув руки померлої. Під нігтями знайшли темні частинки.

— Михайле, виклич поліцію. Але не за внутрішнім телефоном. Подзвони з власного мобільного.

— Чому?

— Тому що я не впевнений, що сюди не приєднані чужі вуха.

Етап другий — «Сліди під нігтями»

Поліція приїхала за двадцять хвилин.

Першим увійшов капітан Томас Рівера — високий чоловік із втомленим обличчям та уважними очима. Він вислухав Воронцова, оглянув тіло та попросив не чіпати USB-накопичувач.

— Ми вилучимо пристрій офіційно, — сказав він. — Але спочатку слід зрозуміти, що саме там записано.

— На відео Анастасія звинувачує настоятельку, — сказав Михайло.

— Прямо звинувачує?

— Вона каже, що не можна довіряти.

— Це не звинувачення. Це – попередження.

Рівера одягнув рукавички і підійшов до тіла.

— Чому розтин ще не проводився?

— Через послання.

— Покажіть.

Олексій пояснив усе, що виявив. Капітан довго вивчав напис, потім оглянув пальці черниці.

— На нігтях чужа шкіра, — сказав він. — І кров.

— Її кров? — спитав Михайло.

— Поки що невідомо. Потрібно відправити зразки до лабораторії.

Рівера уважно глянув на лікаря.

— Ви впевнені, що ніхто не заходив сюди після доставки тіла?

— Тільки я та Михайло.

— А до того?

— Санітари та водій.

— Усі мають бути опитані.

У цей момент у двері постукали. Увійшов охоронець.

— Капітане, настоятелька знову тут. Вона вимагає забрати тіло.

Рівера посміхнувся.

— Швидко діє.

— Що мені сказати? — Запитав охоронець.

— Що тіло затримано для слідчих дій.

За хвилину з коридору долинув м’який, але владний голос:

— Капітане, ви не розумієте, з чим маєте справу. Ця жінка була психічно нестабільною. Вона страждала від нападів і кілька разів загрожувала собі.

— Тоді тим більше буде потрібно розтину, — відповів Рівера.

— Ви не маєте права ображати пам’ять сестри.

— Я маю право встановити причину смерті.

Настоятелька увійшла до кімнати.

Тепер на її обличчі не було посмішки.

— Сестра Анастасія була хвора, — повторила вона. — Вона вважала, що за нею стежать. Кілька днів тому вона намагалася втекти.

— Куди? — спитав капітан.

— Не знаю.

— Чому ви не повідомили про це поліцію?

— У монастирі ми вирішуємо самі внутрішні проблеми.

— Це не монастирське правило, а порушення закону.

Настоятелька перевела погляд на Олексія.

— Лікарю, ви ж розумієте, що посмертне розтинання — не завжди прояв поваги?

— Моє завдання — не виявляти повагу чи неповаги. Моє завдання – встановити правду.

— Щоправда, іноді руйнує життя.

— Брехня теж.

Воронцов сам здивувався своїми словами.

Настоятелька підійшла ближче до тіла і перехрестилася.

— Бідолашна дівчинка. Вона була налякана.

— Чого вона боялася? — спитав Рівера.

Жінка глянула йому в очі.

— Своєї уяви.

Етап третій — «Монастир на пагорбі»

Вранці капітан Рівера вирушив до монастиря. Разом із ним поїхали Олексій та Михайло.

Монастир знаходився на пагорбі, серед сосен та кам’яних стін. З дороги він виглядав тихим та умиротвореним. Але варто їм увійти всередину, як Олексій відчув важку атмосферу.

Черниці ходили безшумно, майже не зводячи очей. Деякі виглядали зляканими.

Настоятелька зустріла їх у кабінеті.

— Ви могли б обійтися без лікаря, — сказала вона.

— Лікар є фахівцем, — відповів Рівера. — Ми хочемо поговорити з сестрами та оглянути кімнату Анастасії.

— Її кімната опечатана.

— Ви самі опечатали її?

— Так.

— Чому?

— Щоб ніхто не чіпав особисті речі померлої.

Капітан показав посвідчення.

— Тепер огляд проведемо ми.

Кімната Анастасії була маленькою та майже порожньою. Вузьке ліжко, дерев’яний стіл, значок, шафа з кількома сукнями. На стіні висіло розп’яття.

Олексій підійшов до столу.

— Тут нещодавно щось шукали.

— Звідки ви знаєте? — спитав Михайло.

— Пил. На стільниці залишилися прямокутні сліди.

Рівера відкрив ящик. Усередині лежали книги, листи та порожній конверт.

— Хто прибирав кімнату?

— Ніхто, — відповіла настоятелька.

— Тоді чому тут нема особистих предметів?

— Сестра Анастасія була аскетичною.

Михайло помітив під ліжком металеву коробку. Кришка була зачинена на замок.

— Відчиніть, — наказав капітан.

Настоятелька мовчала.

Рівера дістав набір інструментів і розкрив замок. Усередині лежали фотографії.

На першій Анастасія стояла біля монастирської будівлі. На другій поряд з нею була ще одна молода черниця. На третій — група жінок в однаковому чорному одязі.

На обороті кожної фотографії стояли дати.

— Цієї черниці тут немає, — сказав Михайло, вказуючи на одну з фотографій.

— Хто вона? — спитав Рівера.

Ігуменя різко підійшла до коробки.

— Це старі знімки. Вони мають значення.

— Ім’я.

— Сестра Марія.

— Де вона зараз?

Ігуменя відвела погляд.

— Вона покинула монастир.

— Коли?

— Три роки тому.

Олексій перевернув фотографію. На звороті був напис: «Якщо зі мною щось трапиться, шукайте під каплицею».

Рівера підняв очі.

— Що знаходиться під каплицею?

— Нічого, — швидко відповіла настоятелька.

— Тоді перевіримо.

У монастирі повисла тиша.

У цей момент у дверях з’явилася молода черниця років двадцяти п’яти.

— Капітане, — сказала вона тремтячим голосом, — я знаю, де сестра Марія.

Настоятелька зблідла.

Етап четвертий — «Свідок»

Монахиню звали Ізабель.

Вона попросила поговорити без настоятельки. Рівера відвів її до невеликої кімнати поруч із кухнею.

— Я не хотіла втручатися, — сказала Ізабель. — Але сестра Анастасія просила мене розповісти правду, якщо з нею щось станеться.

— Яку правду?

Ізабель нервово перебирала пальці.

— Три роки тому з монастиря зникла Марія. Нам сказали, що вона пішла за власним бажанням. Але це неправда.

— Що сталося?

— Вона знайшла таємну кімнату під каплицею.

— Що там було?

Ізабель заплющила очі.

— Документи. Гроші. Паспорти. Фотографії жінок.

Олексій насупився.

— Які жінки?

— Ті, хто приїжджав сюди на реабілітацію. Їх привозили родичі. Говорили, що монастир допоможе їм розпочати нове життя. Але потім дехто зникав.

— Ви хочете сказати, що їх утримували?

— Не знаю. Я бачила лише, що в них забирали телефони та документи. Їм не дозволяли виходити за територію.

Рівера записував кожне слово.

— Що сталося з Марією?

— Вона намагалася звернутися до поліції. Настоятелька впізнала і замкнула її у підвалі.

— Ви це бачили?

— Анастасія бачила. Вона допомогла Марії вибратися вночі. Вони вивели її через старий тунель.

— Куди Марія пішла?

— До міста. Але за тиждень її знайшли мертвою.

Олексій відчув холод.

— Офіційна причина смерті?

— Передозування.

— Анастасія не вірила?

— Ні. Вона казала, що Марія не вживала наркотиків. Після цього сестра почала збирати докази.

Ізабель дістала з рукава маленький ключ.

— Вона лишила це мені.

— Від чого?

— Від дверей під каплицею.

Настоятелька увірвалася до кімнати.

— Досить!

Рівера підвівся.

— Зупиніться.

— Ця дівчинка не розуміє, що каже. Вона хвора.

Ізабель відсахнулася.

— Я не хвора.

— Ти порушила обітницю мовчання, — прошипіла настоятелька.

— Я мовчала три роки! — крикнула Ізабель. — І через це Анастасія померла!

У кімнаті стало тихо.

Настоятелька дивилася на неї з такою ненавистю, що навіть Рівера на мить напружився.

— Ви заарештовані? — Запитав Олексій.

— Поки що ні, — відповів капітан. — Але тепер маємо достатньо підстав для обшуку.

Етап п’ятий — «Під каплицею»

Двері під каплицею виявили за вівтарем. За дерев’яною панеллю ховався вузький прохід, що веде вниз.

Повітря в тунелі було вологим і важким. На стінах виднілися старі сліди кіптяви, а на підлозі — свіжі подряпини.

— Нещодавно тут щось переносили, — сказав Олексій.

Наприкінці проходу були металеві двері. Ключ Ізабель підійшов.

Усередині стояли шафи із папками. На стіні висіла карта регіону, поцяткована червоними позначками.

Рівера відкрив першу папку.

Там були особисті дані жінок: імена, адреси, фотографії, медичні відомості. Деякі сторінки були перекреслені. Поруч стояли дати.

— Це не монастирська документація, — сказав капітан. — Тут викрадення особистостей.

На полиці знайшли десятки паспортів. У тому числі був паспорт Марії.

Також знайшли кілька флешок, банківські документи та список переказів.

— Гроші надходили від приватних фондів, — сказав Рівера. — Але частина переказів йшла на рахунки за кордоном.

Михайло раптом помітив маленький диктофон.

На записі лунав голос настоятельки:

«Вона дуже багато знає. Якщо Анастасія заговорить, то ми втратимо все».

Потім почувся інший голос.

Чоловічий.

«Тоді зробіть так, щоб вона більше не змогла говорити».

Олексій відчув, як стиснулися його пальці.

— Це вбивство, — сказав він.

У цей момент нагорі пролунав галас.

Хтось замкнув двері каплиці.

Потім почувся запах диму.

— Пожежа! — крикнув Михайло.

Дим почав просочуватися через щілини.

— Нас хочуть замкнути тут, — сказав Рівера.

Він кинувся до дверей, але та не піддавалася.

Ізабель заплакала.

— Тут є інший вихід. Старий тунель саду.

— Де?

— За шафою.

Вони відсунули шафу і виявили кам’яний отвір. Рівера першим проліз усередину, потім допоміг Ізабель. Олексій та Михайло пішли за ним.

Тунель виявився вузьким, але невдовзі вивів їх у занедбаний сад.

Позаду вже здіймалися клуби диму.

На пагорбі біля головного корпусу стояла настоятелька. У руці був мобільний телефон.

Вона дивилася просто на них.

Етап шостий — «Розтин»

Тіло Анастасії досліджували у присутності капітана Рівери.

Воронцов почав із зовнішнього огляду. На руках виявились сліди утримання, на шиї — слабкі синці. У крові знайшли рідкісну седативну речовину, яка в поєднанні з серцевими препаратами могла спричинити зупинку серця.

— Значить, її отруїли, — сказав Михайло.

— Найімовірніше, їй запровадили препарат, а потім інсценували природну смерть.

Олексій продовжив огляд та виявив під шкірою в області плеча невелику металеву капсулу.

Усередині була мікрокарта.

— Вона сховала її перед смертю, — сказав Рівера.

На карті були десятки відеофайлів.

Записи показували підвал монастиря, розмови настоятельки, приїжджих чоловіків та жінок, яких утримували у закритих приміщеннях. Одне відео було знято за кілька годин до смерті Анастасії.

На ньому настоятелька стояла навпроти черниці.

— Ти мусиш віддати мені все, — казала вона.

— Я вже надіслала копії журналістам.

— Ти брешеш.

— За дві години матеріали будуть опубліковані.

Настоятелька вдарила її.

Запис обірвався.

Рівера глянув на годинник.

— Дві години. Саме тому вона написала листа на шкірі.

— Вона знала, що її тіло привезуть сюди, — зрозумів Михайло.

— І розраховувала, що лікар зверне увагу на напис до розтину.

Олексій мовчки дивився на обличчя Анастасії.

Тепер воно здавалося не безтурботним, а рішучим.

Вона померла, але продовжила боротися.

Етап сьомий – «Останній запис»

Настоятельку затримали за кілька годин у заміському будинку. Вона намагалася залишити країну, але не встигла.

На допиті жінка заперечувала все.

— Монастир був благодійною установою, — повторювала вона. — Я рятувала жінок від їхніх родин.

— А паспорти?

— Зберігалися для безпеки.

— А гроші?

— Пожертви.

— А смерть Марії?

Настоятелька замовкла.

Коли Рівера увімкнув запис із голосом і показав знайдені документи, її обличчя змінилося.

Але головним доказом став останній відеозапис Анастасії.

Вона з’явилася на екрані бліда, але спокійна.

«Якщо це дивляться, то я не встигла розповісти все сама. Під каплицею знаходяться документи. Але головне – шукайте тих, хто зник. Вони не всі мертві. Деякі жінки знаходяться у закритому будинку на околиці міста. Їх утримують під виглядом лікування».

Поліція негайно вирушила за вказаною адресою.

У будинку виявили семеро жінок. Деякі були настільки налякані, що спочатку не вірили, що справді вільні.

Одну з них звали Маргарита. Вона розповіла, що Анастасія кілька разів намагалася допомогти їм, але настоятелька стежила за кожним її кроком.

— Вона сказала нам, що коли загине, то хтось все одно дізнається правду, — прошепотіла Маргарита.

За кілька днів монастир опечатали. Почалося розслідування, яке вразило весь регіон.

Тіло Анастасії передали монастирю для похорону лише після завершення всіх експертиз.

На церемонію прийшли десятки людей. Деякі знали її особисто, інші почули її історію з новин.

Олексій стояв осторонь і дивився, як Ізабель кладе квіти на могилу.

— Чому вона обрала саме морг? — спитав Михайло.

Воронцов відповів не одразу.

— Бо знала: тут тіло не стане тілом. Тут його оглянуть уважно.

— Вона була певна, що ви зрозумієте.

— Ні, — сказав Олексій. — Вона сподівалася.

Він глянув на кам’яну плиту.

На ній було вигравірувано ім’я:  «Сестра Анастасія.  Вона не дозволила страху говорити голосніше за правду» .

Увечері, коли всі розійшлися, Олексій повернувся до моргу. У кімнаті все було так само: холодний метал, біле світло, тихий гул холодильників.

На столі лежала копія останньої фотографії Анастасії.

Воронцов перевернув її.

На обороті був короткий напис, який слідчі виявили лише після повторного огляду:

«Якщо ви знайшли це, значить, таємниця ще не закінчилася».

Олексій завмер.

У розі фотографії стояла дата, поставлена ​​за день до смерті черниці.

І поряд — ім’я людини, яку ніхто не підозрював.

Лікар Олексій Воронцов.