Віктор Олексійович Мельник закохався. У п’ятдесят два роки. Вдруге в житті.

Вперше він закохався двадцять сім років тому — у Валентину, яка тепер була його дружиною.

Яка ж вона тоді була красуня! Висока, з осиною талією, з копицею темно-каштанового волосся, яке під променями сонця відливало мідно-золотистим. Як Віктор її кохав! Вона здавалася йому істотою з іншого світу.

А коли Валентина погодилася вийти за нього заміж, він був на сьомому небі від щастя. Почувши її тихе «так», він так радісно вигукнув, що в кількох припаркованих поруч автомобілях спрацювала сигналізація.

Валя була чудовою дружиною: їхній будинок став справжнім сімейним гніздечком. Тут завжди було по-домашньому тепло й затишно, а у вихідні пахло ваніллю та корицею. Чоловіка й двох синів щодня чекали сніданок, обід і вечеря, з любов’ю приготовані Валентиною. Їхні речі завжди лежали на своїх місцях — чисті та випрасувані.

І поступово Віктор до цього звик. Компліменти друзів, які приходили до них у гості, його дивували.

— Як тобі пощастило з дружиною, Вітю! — казали йому. — І господиня чудова, і красуня, і характер золотий!

— Та годі, не перебільшуйте! Звичайна жінка. Нічого особливого вона не робить, — відповідав Віктор.

І справді, що незвичайного в тому, що дружина, приходячи додому, відразу починає щось готувати, мити, прибирати? Усі так роблять.

Характер золотий? Ні, не такий уже й золотий. Інакше навіщо вона останнім часом постійно набридає йому одними й тими самими проханнями?

— Вітю! Кран у ванній капає!

— Коханий, ти ще два тижні тому обіцяв полагодити розетку на кухні!

— Вітю! Їхатимеш із роботи — забери плед із хімчистки!

І так майже щодня: то одне, то інше вигадає.

А щодо краси, то Валентина вже зовсім не та, якою була двадцять сім років тому. І волосся вже не таке густе й блискуче, і зморшки з’явилися років десять тому, і в талії вона трохи додала, і, здається, навіть на зріст стала трохи нижчою.

Не та вже Валентина! Не та! І блиск в очах кудись зник.

Інша річ — Лідочка! Коли вона проходить повз, у Віктора душа радіє, а потім ніби підлітає.

Один із колег Віктора сказав про Лідочку:

— Штучна дівчинка! А ноги — півтора метра, не менше!

Тут він, звичайно, трохи перебільшив, але ноги — це перше, на що звернув увагу Віктор, коли вперше побачив Лідочку в коридорі їхнього офісу. Уже потім він роздивився її наївно розплющені блакитні очі, милий носик і пухкі губи.

Віктор майже три місяці дивився на Лідочку здалеку — він навіть не сподівався, що вона помітить його існування.

Але якось під час обіду в кафе, коли Віктор самотньо сидів за столиком і задумливо поглинав свій нудний бізнес-ланч, Лідочка підійшла до нього й попросила дозволу сісти поруч.

Звісно, він погодився. Під час обіду вони розмовляли. Щоправда, про що саме, Віктор потім не міг згадати. Тоді він узагалі мало що розумів і настільки втратив зв’язок із реальністю, що, якби замість смаженої картоплі з біфштексом на тарілці опинилася солома, він би нічого не помітив.

Після цього вони почали вітатися під час зустрічей, перекидатися кількома словами й кілька разів обідали разом.

А одного разу, саме за обідом, Лідочка сказала, що дуже хоче подивитися новий фільм, який ішов у кінотеатрах, але їй немає з ким піти. Віктор наважився запропонувати свою компанію.

Після кіно він провів Лідочку додому й залишився в неї до ранку. Дружини вдома не було — скориставшись новорічними святами, вона поїхала відвідати батьків.

І закрутилося!

Через два місяці Лідочка запитала Віктора, коли він поговорить із дружиною й повідомить їй, що йде від неї. Він обіцяв зробити це найближчим часом, але все тягнув і тягнув.

Тим часом Лідочка захотіла на травневі свята поїхати на море, і Віктор замовив дві путівки до Еміратів. Щоб зайти до турагентства, він спеціально відпросився з роботи раніше, купив путівки й, повернувшись додому, вирішив зателефонувати Лідочці, щоб потішити її.

— Сонце моє! Я зробив те, про що ти просила: у мене в руках дві путівки до готелю на березі Перської затоки! — повідомив Віктор, сидячи в кріслі з келихом у руці.

— Чудово! Я так тебе люблю! А ти ще не сказав дружині про нас? — запитала Лідочка.

— Ще ні, але обов’язково скажу. Зараз не дуже зручний час, але до нашої поїздки на море неодмінно скажу. А завтра ми з тобою проведемо вечір разом. Я вже замовив столик у ресторані й придумав, що скажу дружині.

— Та не треба нічого вигадувати, Вітю, — раптом пролунав голос Валентини. — Я тебе затримувати не стану.

Віктор озирнувся: дружина стояла біля дверей спальні. Вона погано почувалася й пішла з роботи одразу після обіду.

Валентина лежала у спальні й чула все, про що чоловік говорив телефоном. Коли їй стала зрозумілою загальна картина, вона не стала затягувати з поясненнями.

— Коли ти з’їдеш? — запитала вона. — Чи наполягатимеш, щоб з’їхала я?

— Валентино, почекай! — вигукнув чоловік. — Ще нічого не ясно!

— Ні, коханий, мені все ясно. І я жодної хвилини не хочу перебувати з тобою в одному приміщенні. Якщо ти не підеш протягом двох годин, тоді піду я.

— Валю, давай начистоту: ти сама винна. З наших стосунків зникла романтика, наше кохання з’їв побут! Адже ми були такі щасливі! Але потім з’явилися діти: підгузки, дитячий садок, школа, вступ до університету. Потім квартира: іпотека, ремонт, улітку — дача. І так усі двадцять сім років! А де кохання? А Лідочка — така чарівна, палка! Знаєш, як щиро вона дякує мені за кожен, навіть найменший подарунок, за романтичний вечір, за приготований для неї сюрприз!

— А хто заважав тобі, Вітю, усі ці двадцять сім років дарувати мені квіти, називати мене сонечком, запрошувати у вихідні до ресторанів, влаштовувати для мене сюрпризи, а холодною зимою купувати путівки до теплого моря? Ніхто! А я б теж щиро дякувала тобі!

Але ти чомусь приходив додому без квітів і сідав у крісло в очікуванні вечері. А поївши, замість того щоб поговорити зі мною, поки я мию посуд, пересідав до телевізора й до ночі дивився футбол. А вранці, поснідавши, запитував у мене, чи є чиста сорочка. А щоп’ятниці — свята справа — проводив час із приятелями. «Я ж маю відпочити!» — казав ти.

Ти знаєш, а я теж не проти була провести п’ятничний вечір не за пранням, а в кафе чи ресторані. І тепер ти запитуєш мене, де романтика, де кохання? Напевно, я виплеснула з тазика і те, й інше разом із брудною водою, у якій двадцять сім років прала твої сорочки. Тепер нехай це робить твоє сонечко. Збирайся. На розлучення подамо наступного тижня — дізнайся розклад роботи РАЦСу.

Розлучилися швидко. Майно поділили самі, без суду: Валентині залишилася квартира — половину коштів на її придбання свого часу дали її батьки, а Віктор отримав дачу й машину. Усе оформили офіційно та роз’їхалися.

Тепер Віктор жив із Лідочкою в її однокімнатній квартирі. Він був щасливий — поруч була кохана жінка, молода й гарна!

Коли оточення дізналося про зміни в його житті, дехто покрутив пальцем біля скроні: йому за п’ятдесят, їй — двадцять вісім. Але Віктор вважав, що приятелі просто заздрять йому.

Він був готовий до змін, до нового життя, до чогось яскравішого й насиченішого. Лідочка ділилася з ним своєю енергією та жагою до життя.

Однак згодом він почав помічати, що йому дедалі складніше підтримувати цей ритм і переживати постійні емоційні підйоми. Щодня бути чоловіком-святом було важко.

Але Лідочка хотіла саме цього.

Віктор продав дачу. У листопаді вони їздили відпочивати на Кубу, а в березні — до Італії.

До літа гроші закінчилися. І саме тоді, коли подружки Лідочки одна за одною викладали на своїх сторінках фотографії з відпочинку, Ліда та Віктор сиділи в задушливому офісі — кондиціонери в спеку виходили з ладу.

І одного такого спекотного дня Лідочка оголосила Вікторові, що їхні стосунки були великою помилкою, і попросила його з’їхати з її квартири.

Дві ночі Віктор ночував у хостелі, а потім винайняв собі житло.

Якось перед Новим роком, лежачи на чужому дивані, він розмірковував про своє життя. Так, останні півтора року були яскравими. Але короткими.

Лідочка вже завела собі нового кавалера — молодшого й забезпеченішого. Щоранку він підвозив її до офісу на машині, яка коштувала дорожче, ніж дача, продана Віктором.

А в грудні Лідочка звільнилася й поїхала зі своїм хлопцем. Казали, що вона вийшла за нього заміж.

Тридцятого грудня Вікторові стало дуже сумно. Від думки, що свято доведеться зустрічати самому, у чужій квартирі, він мало не завив. Наступного ранку Віктор подався до колишньої дружини.

Валентина здивувалася, побачивши його на порозі, але запрошувати до квартири не стала.

Він дивився на неї й мовчав. Вона мала чудовий вигляд — навіть кращий, ніж тоді, коли він від неї пішов. Ні, вона не помолодшала. Але якось посвіжішала, трохи схудла, а очі в неї були живі та веселі.

— Я дивлюся, ти без мене не нудьгуєш? — запитав колишній чоловік.

— А чого ж мені нудьгувати, Вітю? Я тепер не прив’язана до кухні та пральної машинки. Маю багато вільного часу й можу дозволити собі культурний відпочинок, мандрівки. Ось і зараз збираюся їхати.

— Куди це тебе несе? — запитав Віктор.

— До Києва, до синів. Дружина твого старшого сина народила доньку. Тож ти тепер дідусь. Гаразд, іди, я вже таксі викликала, зараз машина приїде.

— А коли ти повернешся, можна я прийду? Поговоримо.

— Ні, Вітю. Усе, що ти міг сказати, ти вже сказав. Тож більше сюди не приходь.

Валентина підхопила дорожню сумку й почала спускатися сходами.

Віктор пішов слідом. Надворі він почекав, поки поїде Валентина, потім сів у свою машину й поїхав туди, де тепер був його дім.