– Я тебе кохаю більше за життя, ти мені дорожча за всі гроші світу!

– ось такі слова мені казав Андрій. Адже я довго не могла повірити, що він обере таку, як я. Річ у тім, що я зростала в бідності.

Тато маму покинув, а вона крутилась, як могла. Грошей нам ледве на харчі вистачало.

У Андрія ж батьки були підприємцями, мали гарний будинок і кілька автівок.

Його життя здавалось мені казкою. Тож уявіть, як я почувалась, коли він мене на побачення запросив. Подруги попереджали – “та він використає і втече”. Але я не послухала.

Два роки ми ховались від усіх, а тоді коханий зробив мені пропозицію, та попередив.

– Розумієш, батьки мого вибору не схвалять, тому нам доведеться самим на ноги вставати!

– Ми впораємось! Будемо все разом робити!

Ми готувались до весілля і я вірила, що все добре буде. Та якось так сталось, що перед самим святкуванням виявилось, що я вагітна. Сказала про це Андрію і він щиро зрадів. Ми були такі щасливі.

І ось цей день настав. Мама позичила гроші і купила мені сукню. Подруги прийшли мене вдягати, все було казково. А тоді я все чекала нареченого, та його не було. Я дзвонила йому, та ніхто не відповідав. А тоді мені зателефонувала майбутня свекруха.

– Все, не буде весілля. Одумався мій синочок! Тож не чекай!

Тієї миті мені стало зле. За пів години я вже була в лікарні. Кілька днів лікарі намагалися мене заспокоїти, а це було не просто, адже вагітним жодних препаратів не можна. Та дитина не постраждала. Мама підтримувала мене, але водночас так сильно переймалась.

– Все місто про це говорить. Знала я, що таким вірити не можна! Сором, який сором!

Андрій взагалі зник. Лише згодом мені розповіли, що він поїхав до столиці і вже через рік там побрався з донькою якогось депутата. Я ж народила сама. Донечку свою Лілю дуже любила, було нам вкрай важко, та мама допомагала. Але тривало це не довго. Через важку працю і стреси ненька почала хворіти. Коли донечці було 3 роки – мами не стало.

Тоді я взяла себе в руки й почала працювати сама. Донечку в садочок віддала. Поступово життя налагодилось. Шанувальників в мене було чимало. Але жодному я не могла довіряти, після того, що сталося.

І ось донька виросла, цьогоріч школу закінчує. В мене з’явився друг, та про спільне життя ми поки не думаємо. І якось на вечір до мене неочікувано завітала мама Андрія.

– Знаєш, я так шкодую. Бог нас покарав. У Андрія більше дітей нема, його дружина не може завагітніти.

– То взяли б собі дитинку.

– Не хочуть чужу. Він весь час про тебе згадує. Звинувачує мене, навіть дзвонить рідко, бо каже, що я йому життя зламала.

– Так воно і є.

Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.

Вона почала плакати та благати, щоб я дозволила з онукою бачитись. Я відверто спитала Лілю, чи хоче вона цього. Та донечка знала мою важку історію і відмовилась. А тоді вже самий Андрій до мене завітав.

– Познайом мене з донечкою, дай хоч побачити її. Я можу грошима допомагати, вона б до Києва поїхала, вступила б там в гарний університет!

– Пізно ти згадав про свою дитину.

– Я б все віддав, аби повернутися в той день і побратися з тобою. Я винен! Дай мені шанс, ми ще можемо все виправити! Повір! Я ж досі й не забув тебе, ніколи й нікого так не кохав!

– В тебе є дружина, їдь до неї А як Ліля схоче, то знайде тебе!

Він ще довго благав. Та я його вигнала. Потім ще довго думала, чи правильно зробила. Адже він і справді міг би фінансово підтримувати доньку, та й що казати, я й сама нікого так, як його, не кохала. Але хіба ж можна пробачити такий вчинок? Ви б почали з початку?